Історія суду

Дрогобич є одним із найдавніших міст Західної України, осередком Дрогобицько-Бориславського промислово-аграрного і курортно-рекреаційного територіального комплексу. Археологічні знахідки свідчать, що тут існувало укріплене поселення ще в період княжої Русі. Перша письмова згадка про Дрогобич датована 6 листопада 1387 р. і міститься у міському акті Львова. Від кінця ХІV ст. містом управляв маґістрат. До середини ХІХ ст. Дрогобич був знаний як центр солеваріння на Прикарпатті. Після початку промислового видобування нафти в сусідньому Бориславі Дрогобич перетворився на центр її переробки та збуту і став швидко розвиватися. Цьому ще більше посприяло відкриття в 1872 р. залізничного сполучення. Якщо у 1880 р. у місті проживало 17,6 тис. осіб, то в 1939 р. – 34,6 тис. осіб: 9,1 тис. українців, 10 тис. поляків, 1,5 тисячі латинників, 13,8 тис. жидів, 200 німців та інших. У 2007 р. налічувалось майже 80 тис. осіб, в абсолютній більшості – українців.

Нині промислова інфраструктура міста – це нафтопереробка і нафтохімія, машинобудування і металообробка, легка і харчова промисловість тощо. Працюють близько двадцяти філій банків, педагогічний університет ім.І.Франка, музичне училище ім.В.Барвінського, інші навчальні заклади різних рівнів акредитації, гімназія, педагогічний ліцей, коледжі, 13 шкіл, 12 медичних установ, налічується понад 20 культових будівель різних релігійних конфесій, обласний академічний музично-драматичний театр ім.Юрія Дрогобича, Заслужений Прикарпатський ансамбль пісні і танцю «Верховина», два муніципальні камерні хори, монастир ЧСВВ, готелі, друкарні, видавництва, місцеве телебачення і радіомовлення, виходить кілька газет.

З міста походять перший відомий український і слов’янський доктор наук, український і слов’янський автор першої друкованої книги Юрій Дрогобич; полковник УСС і УГА Григорій Коссак, інші відомі діячі. В Дрогобичі навчались великий український поет, учений, політичний і громадський діяч Іван Франко, письменники Стефан Ковалів, Василь Стефаник, Лесь Мартович, начальник Головного військового штабу, генерал-хорунжий УПА Дмитро Грицай-«Перебийніс», інші. З містом пов’язано життя, навчання і діяльність десятків відомих в Україні та поза нею осіб. Місто відвідало багато видатних, відомих і менш знаних діячів, які залишили свій слід в його історії. Споруджено пам’ятники Т.Шевченкові, І.Франкові, Юрієві Дрогобичу, Василеві Стефанику, Степанові Бандері, Адамові Міцкевичу, Папі Римському Іванові-Павлові ІІ, В’ячеславові Чорноволу, пам’ятний знак 2000-літтю Різдва Христового. Відкрито до двадцяти пам’ятних таблиць на честь відомих діячів і митців.

Як друге після Львова місто Львівської області за промисловим і культурним потенціалом, Дрогобич віддавна мав міський (ґродський, або городський) суд. Його початок датується ХV ст., коли місто отримало маґдебурзьке право на самоуправління і заснування свого суду. Архівні акти (справи) цього суду свідчать, що він був компетентний розглядати широке коло спірних питань – спадкових, виконавських, слідчих, реквізиційних, іпотечних тощо, але переважно – майнового стану.

Найбільш резонансною з усіх карних справ ґродського суду від початку його існування аж до ХХ ст. було засудження в 1752-1755 рр. сумновідомого жидівського орендаря дрогобицьких королівських маєтків, жорстокого лихваря Зельмана Вольфовича до страти із заміною вироку на довічне ув’язнення. З-поміж цікавих цивільних справ початку ХХ ст. слід згадати позов одного дрогобичанина до свого сусіда, чий когут наробив йому в городі шкоди і через якого вони не на жарт посварилися. Справу розглядав суддя Борило (чи Барило) і полагодив спір у стилі Соломона. Позаяк господар не наказував когутові йти гребтися в чужому городі й, отже, господар не винен, суддя визнав винним когута і звелів замкнути його до цюпи. Водночас і господар когута, і скаржник мусили тричі на день почергово носити ув’язненому когутові корм. З околиці до центру міста було далеченько, через що фактично втрачався щодругий день, і сусіди швидко помирилися.

За часів Австро-Угорської імперії колишні ґродські суди отримали назву повітових і обслуговували цілий повіт. Для них були споруджені добротні кам’яні приміщення. Зокрема, на початку ХХ ст. на вулиці Стрийській у Дрогобичі виросла велика мурована будівля повітового суду, одна з найбільших таких у Галичині. Крім 20 суддів, там працювала судова канцелярія включно з судовими виконавцями, тимчасова в’язниця з терміном утримання під вартою до півроку і в’язнична служба, після чого засуджених до позбавлення волі відправляли в тюрму «Бриґідки» на Гірці. Загалом у суді налічувалося близько 100 суддів і урядників. Щодо зарплати, то вона була дуже значною, щоб чиновники не подумували про хабар, хоча про явище хабарництва в старому суді інформація відсутня.

У міжвоєнне двадцятиріччя Західна Україна знаходилася під польською окупацією. Нова колоніальна влада перейменувала повітовий суд на ґродський, тобто міський, або, по-нинішньому, суд першої інстанції, а окружний апеляційний суд перевела до Самбора. З огляду на значення Дрогобича в своєму реґіоні Дрогобицький ґродський суд був найбільший і найзавантаженіший справами в колишній Австро-Угорщині та Польщі, незважаючи на збільшення суддівського корпусу до 30 осіб. Це пояснювалось унікальним становищем міста як центру Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну з численними компаніями, фірмами, банками і т.ін. Саме тому левову частку всіх судових справ становили ті, котрі були так чи інакше пов’язані з видобутком нафти. Нерідко слухання справ у суді затягувалось ледь не до півночі. Практикувався розгляд простих справ, зокрема пов’язаних зі спором сусідів, з виїздом на місце, скажімо, на околичну вулицю Болонну.

Кандидат на суддю мусив закінчити платні університетські юридичні студії і здобути наукове звання маґістра права, пройти обов’язкове безплатне, семирічне за Австрії і п’ятирічне за Польщі, стажування в ролі судового апліканта (мінімальну платню він отримував із фонду начальника суду). Лише за умови належного фахового рівня і бездоганного минулого кандидат міг претендувати на посаду судді. Суддів не обирали на певний термін, а призначали на посаду до досягнення пенсійного віку. Причому вони, як правило, мусили бути немісцевого походження, щоб уникнути «земляцтва», «свояцтва», «кумівства», «родинності» тощо при розгляді справ. Звільнення судді з посади відбувалось у випадку порушення ним закону через дисциплінарне провадження.

Про чесність та порядність суддів і їхніх неодмінних супутників-адвокатів тих часів свідчать такі факти. У період ЗУНР адвокатові Іванові Блажкевичу спробували дати 3 тисячі гривень за дозвіл на закупівлю «раціонованої» нафти і нафтопродуктів. Три банкноти по 1 тисячі гривень кожна йому підсунули в поданих на підпис документах, і це була дуже велика сума. Тоді він у присутності інших прохачів попросив у давача сірники і одну за одною спалив усі три банкноти, а прохання відхилив. У 1929 р. суддя Юрій Срібний слухав справу про затримання в селі Добрівлянах групи селян, які за дозволом староства і за статутом товариства «Просвіта» проводили в читальні збори. Хоча польська поліція подала свідками велику кількість своїх працівників і аґентів, суд не став їх слухати, а лише зачитав дозвіл староства, відповідний пункт статуту «Просвіти» про право на проведення зборів і звільнив з-під варти всіх затриманих.

Як за Австрії, так і за Польщі більшість суддів становили поляки, але чимало було й українців, яких цінили за високий професіоналізм і тримали на посаді через брак своїх кадрів. Серед них варто згадати суддів Юрія Дроздовського, Михайла Терлецького, Степана Шухевича, Миколу Бодруґа, а з суддів пізнішого часу – Маляркевича, Рогозинського, Маленького, Лещишина, Буганського, Бобринського, Галяревича, Полянського, Химку. Декілька з них навіть співали в церковному хорі храму Пресвятої Трійці, а що всі брали активну участь у громадському житті, то й не варто нагадувати.

Проте на початку 1930 рр. польська влада скасувала австрійське судове законодавство і затвердила своє, яке дозволяло під надуманим приводом усувати всіх нелояльних суддів. Це фактично викликало чистку суддівського корпусу, після якої суддів-українців майже не залишилось. Позбулись посад судді Осип Костшемський, Юрій Срібний, Володимир Кузик, Володимир Кобрин, Рогозинський, Ястремський, які переважно зайнялись адвокатською практикою, а ще кількох перевели суддями в глибину Польщі.

По-іншому виглядало совєтське правосуддя. В результаті виконання таємного пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про розподіл сфер впливу в Європі між СССР і Німеччиною, комуно-російський режим окупував усю Західну Україну. 24 вересня 1939 р. червоні війська зайняли Дрогобич і принесли на своїх штиках новий порядок. Будинок суду зайняв НКВД і негайно влаштував у ньому страхітливу катівню. За неповними підрахунками, лише впродовж 1939-1941 рр. за штампованими вироками придуманого Сталіним «особого совєщанія» як цинічної пародії на демократичне правосуддя енкаведисти замордували там близько 600 невинних осіб, а найбільше – українців. Власне суд складали особи, яких привезли в своєму обозі й призначили компартійні органи і які слухняно виконували будь-які їхні вказівки. Через страх і повне недовір’я до такого «суду» люди перестали звертатися до нього. В суді налічувалось лише чотири судді, та й ті працювали більше для годиться.

А під час німецько-фашистської окупації 1941-1944 рр. фактично все судочинство зосереджувалось у руках спеціальних німецьких судів. Їхні вироки теж закінчувались переважно смертною карою. Цивільні справи майже не розглядалися, бо люди жили в постійному страху, були бідні й не мали за що судитися.

Від серпня 1944 р. Дрогобич далі служив адміністративним центром Дрогобицької області. Старе приміщення суду знову займало обласне управління НКВД, а після його поділу на НКГБ-МГБ і МВД – перше. Для Дрогобицького обласного суду відвели значно менше триповерхове приміщення на вул.Стрийській майже навпроти цього будинку (нині там знаходиться міська міліція і відділ СБУ). Створені наприкінці 1944 р. три дільниці міського суду, де працювали по одному судді, секретареві суду (канцелярії), секретареві судових засідань, судовому виконавцю і машиністці-друкарці, були розташовані у приміщеннях на нинішніх вулицях В.Чорновола-Лесі Українки, Г.Коссака і Січових Стрільців (у дворі міської стоматологічної поліклініки). Районний суд розташовувався в Трускавці.

Після ліквідації в травні 1959 р. Дрогобицької області з трьох дільниць міського суду створили дві, а невдовзі їх реорганізували в два міські суди, котрі залишились у попередніх приміщеннях. У міських судах Дрогобича залишили по одному судді. Ще згодом їх об’єднали в один міський суд із трьома суддями, який до 1989 р. працював у приміщенні на вул.Лесі Українки, звідки перейшов у довоєнне приміщення гірничого уряду на вул.Війтівській Горі. Зі створенням Трускавецького міського суду районний суд у складі теж трьох суддів перевели до Дрогобича в будинок на розі вулиць В.Чорновола-Лесі Українки. У 1989 р. йому передали звільнене приміщення міського суду. Від 2004 р. два суди об’єднано в один міськрайонний суд із фактичними двома дільницями. Це лише пристосовані для судочинства будинки, і судді та працівники суду можуть хіба мріяти про умови праці суддів за Австрії та Польщі. В особливо непривабливому стані знаходиться приміщення районної частини міськрайонного суду.

Поза рамками цієї статті залишаємо розповідь про характер судочинства в дрогобицькому суді як складовій частині совєтського судочинства, ще за СССР іронічно прозваного «найгуманнішим судом у світі» (читай навпаки). У повоєнний період найбільше слухалося справ про нездачу або часткову здачу державі примусового континґенту, що трактувалось однозначно як «саботаж». Для прикладу зішлемося на два характерні випадки. В 1947 р. Підбузький районний суд засудив за «саботаж» на сім років ув’язнення в концтаборах ГУЛАГу селянина зі с.Сторонної (нині Сторони), який з останніх сил виконував наказ заготовити для «строїтєльства комунізма» 15 кубометрів деревини і під час роботи в лісі важко травмував собі ногу. Його доньку-підлітка і вагітну дружину теж вислали в Сибір як «члєнов сєм’ї саботажніка».

На початку 1950 рр. у приміщенні Дрогобицького музично-драматичного театру за суворого пропускного режиму відбулось закрите судове засідання, на яке допустили тільки працівників партійно-совєтських і репресивно-каральних органів. У залі судили кількох учасників боротьби за волю України, визнали їх винними і засудили до страти. Невідомо, з якої причини обласна газета «Радянське слово» вмістила про цей процес заздалегідь процензуровану тенденційну статтю, котра залишилась чи не єдиною її публікацією на тему боротьби ОУН-УПА. З іншого боку, суд на основі совєтського і республіканського законодавства як майже точної копії першого розглядав у зростаючій кількості цивільні, майнові та інші справи.

Слід коротко сказати про обставини і умови праці суддів та апарату судів за СССР. Формально їх обирали на «демократичних» виборах шляхом таємного голосування. Але у виборчому бюлетені стояло тільки одне прізвище кандидата, наперед ретельно перевіреного КГБ на предмет підтримки совєтської влади і відсутності близьких родичів за кордоном, насамперед у капіталістичних країнах. Звісно, кандидат мусив бути членом КПСС, бо позапартійних «галушок» компартійні органи на посаду судді не допускали. Нерідко декотрі з них або значна частина суддів вимушено були «своїми особами» в «Конторі Глибокого Буріння» - КГБ, і цього теж не варто замовчувати. З певної частини справ приймались рішення за «порадою» впливових місцевих компартійних функціонерів. Крім того, судді мали чималі партійні навантаження. Їх залучали до різних пропагандистських заходів і кампаній, скеровували в села і колгоспи для перевірки та контролю за дотриманням законодавства. Найчастіше це траплялося напередодні та під час релігійних свят, коли вони виконували принизливу роль мисливських гончаків за «антісовєтчіной».

З кожним роком вал судових справ наростав, що свідчило і про наростання проблем у суспільстві та державі в цілому. Наприкінці існування СССР міський і районний суди в середньому розглядали за рік 1-1,2 тисячі справ, або 4-5 за один робочий день. Виходило приблизно по одній справі на день для одного судді, адже їм так само належалася законна оплачувана відпустка, вони так само хворіли тощо. І все ж більшість суддів залишалася на висоті вимог часу. Як на свій час, прикладом сумлінного виконання обов’язків можуть служити голова міського суду Ілля Манко, голова районного суду Віра Алфімова. Залишатись на висоті вимог і приймати виважені, справедливі, законні рішення їм допомагали, а то й спонукали народні засідателі. Щодо судових працівників, то тут визнання домоглася секретар районного суду Ганна Коваль, яка працює на одному місці від 1952 р.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про державну незалежність України 1 грудня 1991 р. суди опинилися в нових умовах, але при старих нерозв’язаних проблемах. По-перше, ще тривалий час залишалося в силі злегка «поправлене» совєтське законодавство. По-друге, гостро бракувало текстів законів, котрі змінювалися і доповнювалися ледве чи не щодня, і судді мусили користуватися газетними публікаціями законів і доповнень до них. Власні суддівські примірники книжкових видань із текстами законів аж рясніли вклейками вирізок із газет. По-третє, через економічну кризу різко погіршився фінансовий стан судів. Доходило до того, що не було коштів надіслати поштою навіть судового повідомлення, чим і на чому друкувати документацію, не кажучи про новітні технічні засоби. По-четверте, далі відчувався брак належних приміщень. По-п’яте, в судові органи широко проникла корупція, через що різко зменшилась довіра до них. По-шосте, не залишилось інституту народних засідателів як інструменту противаги суддівському суб’єктивізму і зацікавленості, через що іменем цілої України промовляє аж… одна-єдина особа – сам суддя. Адже секретар судових засідань – чисто процедурна, технічна посада. На час написання нашої статті більшість цих та інших проблем так і не було розв’язано.

І все ж третя гілка влади якось давала собі раду і виконувала обов’язки. Хоча «вал» справ за період незалежності збільшився до чотирьох тисяч на рік, що в перерахунку на одного суддю складало 500 справ, однак завдяки створенню адміністративних судів ці справи відійшли до них, і в Дрогобицькому міськрайонному суді їхня кількість зменшилась до 700-800 на рік. Судді змогли ретельніше працювати над документами справ, підвищувати свою кваліфікацію і вперше в історії суду навіть обійняти посади у судах вищих інстанцій. Зокрема, суддя Степан Матолич очолював Трускавецький міський суд, звідки перейшов на посаду судді, голови ради суддів Вищого Адміністративного суду України. Суддями Апеляційного суду Львівської області стали колишні дрогобицькі судді Дмитро Старунський та Ігор Обрізко. А Володимир Галин очолив Самбірський міськрайонний суд Львівської області. Фаховий рівень, досвід ще кількох суддів теж відповідає вимогам до суддів вищих судових органів. На жаль, уперше в історії дрогобицького суду трапилося й кілька прикрих випадків із окремими суддями, що мали значний резонанс серед громадськості та в пресі.

Як би там не було, а колектив суду, і передусім судді, прагнуть виконувати свої складні й відповідальні обов’язки відповідно до суддівської присяги і посадових обов’язків. Водночас вони вірять, що зі зростанням економічної бази держави вона забезпечить судам умови і можливості для діяльності суддів відповідно до сучасних умов і вимог.